Плутанина з психологічним
консультуванням і психотерапією в нашій країні існує давно. Ще з
радянських часів, коли в практичній психології майже всі основні
психологічні концепції, які здобули визнання у світі, були заборонені.
У тоталітарній свідомості, налаштованій на просування абстрактних ідей,
а не на внутрішній комфорт людини, така орієнтована на душевні потреби
діяльність, як практична психологія, була неможливою.
Вважалося,
що психотерапія — це вплив психологічними засобами, наприклад бесідою,
на хвору людину. Мається на увазі не тільки людина із психічним
розладом, а й та, яка потребує додаткової допомоги при будь-якому
іншому захворюванні. Тому психотерапевтами могли працювати виключно
лікарі-психіатри як найбільш компетентні в розумінні людської душі. Для
здобуття кваліфікації психотерапевта лікаря-психіатра направляли на
спеціальні курси. Як правило, нетривалі.
Якщо ви прийшли в
поліклініку до психотерапевта, вас, скоріш за все, зустріне
лікар-психіатр. А от яка в нього кваліфікація як у психотерапевта —
двотижневі курси або кілька років спеціального навчання — це доведеться
з’ясувати саме вам. Сьогодні в Україні психіатри масово здобувають
додаткову психотерапевтичну освіту європейського типу. Це серйозні
багаторічні навчальні проекти.
Але зберігається й традиційна
школа медичної психіатрії-психотерапії, коли лікар обирає позицію
спостерігача, а пацієнт є пасивним об’єктом лікарського впливу. У
нього ви будете не клієнтом, а пацієнтом — що автоматично наводить на
думку про патологію.
Психотерапевт немедичної школи — це не
лікар, а найчастіше психолог, іноді й носій іншої гуманітарної освіти,
який має додаткову освіту психотерапевта. Такий спеціаліст не має права
призначати медикаментозне лікування і може працювати тільки зі
здоровими людьми, які не мають психопатології. Щоб уміти відрізнити
норму від хвороби, він зобов’язаний пройти психіатричну пропедевтику —
здобути обов’язковий мінімум знань, який дасть змогу побачити межі
своєї некомпетентності і вчасно направити клієнта до лікаря, якщо
виникне необхідність.
Тому, знайомлячись із психотерапевтом,
краще з’ясувати — медик він чи ні, чи довго вчився на психотерапевта
після отримання основного диплома (два тижні чи кілька років), в руслі
якого напряму він практикує — психоаналіз, гештальт-, клієнт-центрована
чи позитивна психотерапія. Пам’ятайте, що ви маєте право поставити ці
запитання. А кожний спеціаліст, який себе поважає, охоче відповість на
них і дасть роз’яснення. Відповідальність клієнта проявляється в тому,
що він сам вирішує, чи звертатися йому саме до психотерапевта.
Для
ілюстрації різних підходів можна навести уривок зі статті відомого
німецького психоаналітика Х.Г.Попе: «Коли я вивчав психіатрію, я
приходив до пацієнтів із блокнотом і проводив опитування за завченою
схемою, яка відповідає цьому конкретному випадку. Я запитував їх про
симптоми, про раніше перенесені захворювання, з’ясовував сімейний
анамнез, робив психопатологічний висновок, а потім ставив діагноз. Це
переважно закінчувалося тим, що пацієнтові виписувалися різноманітні
медикаменти. Бесіди з пацієнтами розглядалися як щось неістотне, а
іноді і як перешкода у процесі одужання, особливо у випадках із
психотичними пацієнтами. Так було, і так, почасти, усе ще є. У
класичній психіатрії усе ще існує чіткий поділ між активністю лікаря
або терапевта і пасивною (необізнаною) роллю пацієнта.