Валентина Федорівна не на жарт злякалася, коли побачила вогненно-червоний язик свого онука. Перша думка — дитина занедужала, у неї температура. Максим розкапризувався, розкидав іграшки, довелося довго його вмовляти, аби поставити градусник. Бабуся із полегшенням зітхнула, коли переконалася, що температура нормальна. Вона раптом зрозуміла, чому з’явився такий дивний наліт на язику — Максимко на прогулянці ласував льодяниками. Мама такі солодощі категорично забороняла, але бабуся піддалася на вмовляння онука. Язик «відмивали» теплим молоком, але це не врятувало ситуації, на щічках з’явився алергічний висип, дитина зашморгала носом. «Після цього невістка не довірить мені онука, — бідкалася Валентина Федорівна. — Хто ж знав, що криється в тій злощасній карамельці?..»
А справді, хто точно знає, що приховується за яскравим фантиком карамелі чи знайомого всім нам із дитинства льодяника на паличці? У моєму шкільному віці це були червоні й жовті півники (5 коп. штучка), найсмачніші ласощі у світі, які мали запах карамелі або м’яти. До речі, язика вони не фарбували, і про алергію ні ми, ні наші батьки тоді майже нічого не знали. Сьогодні торгівля пропонує нашим дітям величезний вибір льодяників — різнобарвних, ароматних, на будь-який смак — тут тобі кулька і спіралька, равлик і пташка. До деяких цукерок кріпляться малюсінькі лялечки й машинки — виробник знає, чим спокусити дитину. Неприродно яскраві кольори та різкий запах льодяників, безперечно, мають наштовхувати на думку, що кондитерська промисловість дружить із хімією і не цурається штучних барвників та ароматизаторів, проте в щоденній метушні ми про це не встигаємо подумати, наївно вважаючи, що виробники відповідають за якість свого продукту. Принаймні мають відповідати.