Злободенний провокаційний ролик зняли американці. Молоді батьки збирають дітей на сімейну нараду, показують їм діаграми і графіки: от до чого криза довела нашу сім’ю! В цих умовах ми не можемо мати стількох дітей. Один із вас мусить піти. Боббі, тебе звільнено!.. Далі сюжет розвивається у традиціях чорного гумору, а втім, за рецептом класиків: сміх убиває страх.
Наслідки крайнощів
Такий сімейний прагматизм для українців поки що, на щастя, неприйнятний. У своєму бажанні захистити дітей від неприємностей дорослі іноді далеко заходять: живуть із нелюбимими, працюють від світання до смеркання, відчувають провину за задоволення власних потреб та інтересів. Дітоцентрична орієнтація суспільної свідомості часто змушує батьків приховувати від дітей реальні труднощі. Прагнення звільнити нащадків від усіх життєвих турбот, «створити» щасливе дитинство криє в собі небезпеку формування споживчої філософії. Це не принесе щастя передусім самій дитині. Скільки знуджених людей, не здатних на креативність і продуктивність, які не вміють радіти повсякденню, шукають втіхи в різних формах ризикованої поведінки, породила така батьківська самовідданість? Чи будуть діти щасливішими від принесених нами жертв? Чи не обманюємо ми самих себе, коли кажемо: це все заради дітей? Можливо, нас просто не навчили бути чесними із самими собою, не навчили бути щасливими?
Зовсім не обговорювати з дитиною інформації, яку вона все одно так чи інакше отримує, не варто. Батьки найчастіше вважають, що нащадок ще замалий, що це не дасть результатів, а можливо, просто не знають, у якому ключі вести розмову. Вони побоюються, що негативні новини завдадуть шкоди психіці дитини, змусять її переживати. Однак замовчування будь-якої інформації може викликати в дітей почуття невизначеності, тривожності й страху, не завжди усвідомленого відчуття, що від неї приховують щось жахливе. Це стосується будь-якої проблеми. Такі психічні стани можуть затримуватися на шляху з підсвідомості, блокуючи успішний почуттєвий та інтелектуальний розвиток дітей будь-якого віку, у тому числі впливати на навчання. Щоб утриматися на дуже індивідуальній для кожної сім’ї грані, не ініціювати страхітливих фантазій і водночас не залишати чадо в тривожному невіданні, кожному з нас, дорослих, слід знайти правильний тон для чесної, але оптимістичної розмови з дітьми, продумати, що і як можна сказати синові чи доньці залежно від віку, характеру. Не варто сподіватися, що юний вундеркінд усе знає з телевізора чи Інтернету — там йому не розкажуть про почуття й побоювання членів його родини.